“Для мене першим здивуванням було те, що ці діти в принципі наважились на такий крок. Вони абсолютно свідомо коментують речі, що відбуваються на Сході й кажуть, що хочуть, аби Україна була кращою”, – розповідає нова ректорка Луганської Академії культури та мистецтв Ольга Бігус.
У листопаді 2014-го більше 300 студентів різних спеціальностей із Луганська перевелись та приїхали до Києва, аби продовжити здобувати освіту при Київському Національному університеті культури та мистецтв.
Два виші мають багато споріднених напрямів та факультетів, що спростило процес для студентів. Зараз луганчани здають академічну різницю, бо не всі предмети у двох вишах співпадають.
Хоча вони й переживають за навчальний процес, більше юнаків та дівчат турбує доля рідних, що лишились на Луганщині, і те, чи вийде організувати їх переїзд та подбати про безпеку. Наразі частина Луганської Академії лишилась, не всі зважились на таку зміну – тому своїх студентів Ольга Бігус вважає неймовірно рішучими: “Це ті, хто взяли, відрізали, перегорнули сторінку…”
Обличчя
Заходжу в аудиторію, де зібрались луганські студенти. Бачу зніяковілі обличчя та очі, у яких горить бажання поділитись своєю історією. Хореографи, фотографи, актори, музиканти, графічні дизайнери, вокалісти. Усі ці юнаки та дівчата – творчі й натхненні.
Студенти відповідають російською, але додають, що знання рідної мови для них обов’язкове, тому зараз учать і практикують українську, тим паче, що оточення до цього мотивує.
Розповідаючи про складнощі з переїздом, майбутній актор Олексій вдається до жарту: “Ми адаптуємось нормально, але гуртожиток – важка справа. Така-от “українська правда”.
Спершу новоприбулим студентам було нелегко, наразі в кімнатах проживає по вісім людей, але найближчим часом обіцяють розселити.
Хлопці та дівчата з Луганської академії вже встигли здружитись з іншими студентами-сусідами, які вчаться в Києві: “Жити можна! Весело! Головне, що є гаряча вода!”, – оптимістично додає студентка Маша.
Дівчина рада, що в Києві їх гостинно прийняли, відчувається контраст зі складною ситуацією в рідному місті.
Складність адаптації студентів посилюють переживання за всіх, хто лишився. У декого родичі вже були в Києві певний час, але повернулись назад, чому тепер не надто радіють: “Вони чекають і не знають, що робити. Багато хто хоче перевестись, для цього треба забрати документи, але їх не вдається отримати. Крім того, зараз у Луганськ складно дістатись, бо зробили систему перепусток, а на перепустку треба довго чекати”, – діляться студенти.
Із близькими хлопці та дівчата постійно спілкуються по телефону або через скайп. Але не все так просто.
Іра розповідає, що не всі теми підходять для розмови: “В моїй родині так сталось, що родичі розділились на два табори. Одні там, і одні тут. Ми не спілкуємось. Вони під такою інформацією живуть, що й складно раду дати. У декого просто нема можливості виїхати, і от, вони під ярмом цієї інформації думають, що тут всі погані, а у них там “Радянський Союз, Росія вперед!”
“Коли це починалось, усі ці референдуми, людям старшого віку пообіцяли, що буде, як у СРСР. І вони досі живуть із цією точкою зору”, – додає сусідка Іри.
Ще в однієї студентки тітка виїхала в Росію й тепер, спілкуючись із нею по скайпу, дівчина намагається не зачіпати важких тем.
Те саме відбувається із друзями Артема: “Більшість моїх приятелів спокійно спілкуються зі своїми знайомими по той бік барикад. Є тема “табу”, про це просто не заводимо мову”.
Але попри всі негаразди, луганчан стимулює гостинність, яку побачили в Києві, і бажання всіх українців – незалежно від регіону – допомогти: “Приємно бачити, що тут люди підтримують. Коли були страшні події в Маріуполі, я якраз знаходилась в Івано-Франківську, там люди збираються, підтримують”.
Особливо студентам складно усвідомлювати, як важко зараз усім, хто лишився.
Дівчата кажуть, що в деяких коледжах зарплату видають пайками. У дівчини Аліни тітка в пологовому будинку працює безкоштовно, і тільки й каже: “Якщо не я, то хто?”
Наразі луганчани не мають студентських квитків, чекають на оригінали документів із дому. Крім того, треба змінити картки, за якими отримуються стипендії.
У нових умовах студенти звикають і до відмінностей у викладанні. Маша каже, що в Луганську давались основи, іноді викладачі навчались на старших курсах. А тут є можливість поглибити й розширити базу.
Майбутня хормейстер-диригент Катя була вражена практичною частиною занять, коли їх запрошували на майстер-класи в професійні хори. А от Аліна була півроку вільною студенткою у Львові, каже що значну увагу було приділено народним танцям, що там бережуть українські традиції.
Екзамени-екзаменами, а от плани на майбутнє в луганчан – прості: “Ми плануємо, що на нашій землі буде мир”.
Тонкощі адаптації
Сама нова ректорка Ольга Бігус родом з Івано-Франківська, має дві вищі освіти, зі студентства почала здобувати досвід в організаторській роботі, а згодом очолила в КНУКіМі кафедру “Сучасної хореографії”. Ректорський досвід для неї – новинка й певна школа життя. Коли жінка спілкується зі студентами, то нагадує класного керівника, який прийшов до своїх дітей. Дійсно, до виховної роботи підійшла вона особливо, чому луганчани тільки раді.
28 січня студенти прийшли з відомостями, а пані Ольга запитала: “А що за дата завтра в українському календарі?” Студентам не вдалось згадати, тому найкращою відповіддю для них став похід на Аскольдову могилу в день вшанування Героїв Крут.
Студенти молились, читали написи на монументі, багато питали про ті події, згадує пані Ольга: “Вони мають творчі професії, це наша майбутня інтелігенція, тому важливо, щоб вони розуміли історичні факти, і я маю на увазі розуміння не тої історії, що нав’язана нашим сусідом. У нас своя країна й свої герої.
Це дуже символічно, адже й тоді гинули українські студенти. Вони знали, на що йдуть заради України, її незалежності. Майже 100 років пройшло – і сьогодні українська молодь віддає життя, щоб врятувати Україну”.
Після рішення про переведення Луганської академії в Київ найскладнішим було організувати молодь. Дехто вже давно переїхав до Києва, а от решту треба було обдзвонювати. Проте не у всіх студентів працював телефон чи був доступ до інтернету.
Уже по приїзду луганчани перейшли до вирішення питань здачі академічної різниці, а в адміністрації почалась робота з документацією. Студентам потрібно видавати стипендії – але проблема в тому, що головний бухгалтер Академії та всі папери лишились в Луганську, де наразі існує Луганська Академія “паралельної реальності”.
Крім Луганської, переїхала також і Донецька музична академія. У цьому випадку все простіше, бо прибув ректорат із документацією. Регіон залишив також Луганський коледж, що був при Луганській академії. Його перевели в Кремінну Луганської області, але координують із КНУКіМі.
Ольга Бігус каже, що її номер телефону знає вся Луганщина, та й студенти, що вже в Києві, дзвонять часто. Це може бути питання, “як знайти викладача чи аудиторію”, чи поселитись в гуртожиток.
Але зараз почали дзвонити й нові студенти, які хочуть перевестись до Києва. Багато часу пані Ольга проводить у міністерстві культури. Каже, якщо вона там, то й питання швидше вирішується. Головний аргумент жінки в розмові із чиновниками: “Ми вирішили зберігати, тоді треба разом”. Наразі якраз вирішується питання, щоб прийняти другу хвилю дітей.
Беручи до уваги плани щодо нової когорти студентів, не останнім у виші стала потреба зміни в навчальному процесі.
“Їх треба зараз адаптувати. Адже є різниця й у підходах, і в методиці викладання, і в навчальних планах. Студентам зараз нелегко, бо їм треба не просто скласти різницю, а й відповідати певним вимогам. Найголовніше, що це талановита молодь, це живі натхненні діти. Хочеться, щоб вони побачили дійсно елітарне мистецтво, зразки, те, до чого треба тягнутись”, – каже ректорка.
Щоб тільки нас почули
Бачачи, як студенти переживають за близьких, Ольга Бігус згадує про силу ідеологічного пресингу, під яким перебували жителі східних регіонів: “Там мало часу приділяється національній культурі. Чому ж окупували саме ту територію, де мало української культури й преси, мало того пласту, що формує національний дух? Ці діти зрозуміли, чому так.
Але є велика частина людей, які вірять тій пропаганді. Як із цим боротись? Тільки через нове покоління. Діти цих студентів будуть інші. Вони – покоління української незалежності.
Головний меседж із нашої сторони – це добро та підтримка, це розуміння, а всі похідні меседжі – діти самі донесуть”.
Ольга Бігус впевнена, що попри всі: проблеми й перепони, луганчанам все вдасться, бо вони дуже щирі й відкриті: “Ці діти живляться тим, що вони отримують зараз. Мені хочеться, щоб вони здобули те, чого недоотримали у виховному процесі й формуванні національної свідомості.
Через рік ці юнаки та дівчата матимуть дипломи. І в них у серці відкладеться, що колись їм допомогли, і вже свої кар’єри будуватимуть точно так, розумітимуть свій обов’язок перед Україною.
Україна їх підтримала, бо вони – її частинка.
Ці діти не чекають у кутку, доки їх хтось покличе – бо знають, що за місце під сонцем треба боротись, “дорогу долає той, хто йде”.